Александр Волков

Грім грянув несподівано. 12 травня 1997 року народні депутати Григорій Омельченко та Анатолій Єрмак оголосили у Верховній Раді України депутатський запит на ім'я Президента: "Нами в порядку статті 13 Закону України "Про статус народного депутата України" отримана інформація і матеріали (ксерокопії документів, фото) про відкриття Вашим помічником, Олександром Волковим, та іншими особами валютних рахунків у іноземних банках, створенні ними комерційних структур і проведення різноманітних фінансових операцій. Попередня перевірка Служби безпеки України (яка проводилася за нашим зверненням) підтверджує наведену інформацію. Як нам стало відомо, зацікавленими особами чиниться тиск на співробітників СБУ, які зайняті перевіркою. З метою всебічної і об'єктивної перевірки отриманої нами інформації, керуючись статтею 12 закону "Про статус народного депутата України", просимо Вас: 1. Доручити проведення перевірки голові Служби безпеки України В.Радченку. Ми готові надати допомогу в проведенні цієї перевірки. 2. Про результати перевірки і прийняте рішення просимо вас повідомити нам". На що розраховували Г.Омельченко та А.Єрмак? Очевидно, вони надто захопилися ідеєю кампанії "Чисті руки", задекларованої Президентом. Суть кампанії полягала у тому, що необхідно провести ретельні перевірки з тією метою, аби на жодному щаблі влади не залишилося людей, бодай якимось чином причетних до корупції. Олександр Волков одразу ж заперечив усі викладені факти, заявивши, що з 1994 року він не має причетності до діяльності бізнесових структур, а на його старих рахунках немає жодної копійки. Поведінку Омельченка та Єрмака він кваліфікував як бажання зайняти високі посади у силових структурах. До того ж Олександр Михайлович спробував - алаверди - скомпрометувати Омельченка, розповівши про його візити до Президента і випрошування посад. Назрівала війна компроматів, але парламентські вибори призвели до її затихання. Під час виборів Олександр Волков вирішив спробувати створити блок партій під назвою "НЕП" - "Народовладдя. Економіка. Порядок". До блоку увійшли Демократична партія України, лідер якої, Володимир Яворівський, обломавшись на хиткому "Мості", вирішив не випробовувати долю і не бавитися в ідеалізм та альтруїзм, а також Партія економічного відродження Криму. Собі Олександр Михайлович відвів скромне сьоме місце у партійному списку. Але у тому ж списку бачимо чимало давніх друзів Волкова - ще з часів УСПП. Скажімо, віце-президент УСПП, голова Української національної асамблеї підприємців Сергій Погорєлов, голова концерну "Украгротехсервіс" Володимир Бортник, голова Донецької обласної організації керівників підприємств Юхим Зв'ягільський, генеральний директор концерну "Орлан" Євген Червоненко, генеральний директор фірми "Мономах" В.Барабаш, голова правління агрофірми "Проскурів" Іван Рудик та інші бізнесмени. Але на виборах 1998 року НЕП зумів набрати лише 1.2% голосів виборців. Чи не тоді Олександр Волков вирішив, що майбутнє української політики - не за партіями, а за олігархічними групами? Поразка блоку не охолодила Олександра Волкова. Навпаки, він почав активніше діяти. Не перебуваючи у стінах парламенту, він мав чимало впливових осіб серед депутатів і міг з успіхом лобіювати свої інтереси. Вірність Олександру Волкову зберігала значна частина фракції Народно-демократичної партії. Він мав безсумнівний вплив на телекомпанії УТ-1, "1+1", "Гравіс", радіокомпанію "Європа-плюс". Частково під його впливом перебували Аграрна партія України, Партія регіонального відродження України, а після приходу в Демократичну партію України Ганни Антоньєвої - і значна частина членства ДемПУ. Волков міг опиратися на значну кількість бізнесменів, політиків, банкірів, які складали своєрідну "волковську гвардію". Станом на 1998 рік Волков став дійсно "непотоплюваним". Олександр Волков зумів вчасно зрозуміти принцип роботи механізмів, задіяних в олігархічних суспільствах. У 1994 році в оточенні Леоніда Кучми було двоє впливових представників столичного істеблішменту, "київського клану" - Олександр Волков та Дмитро Табачник. Решта "киян" підтримали Кравчука. Відповідно, Волков і Табачник згодом опинилися і в найближчому оточенні новообраного Президента, маючи реальні важелі впливу на прийняття важливих державних рішень. Однак Дмитро Табачник зробив дві помилки: по-перше, він занадто багато "світився", і цим самим акумулював на собі значний негатив, а по-друге - не зумів створити потужної економічної сили загальнодержавного значення, яка могла би стати гарантом успішної кар'єри її творця. Волков виявився далекогляднішим. Якщо Табачник вигравав у тактичних питаннях, то Волков працював на перспективу. Він спокійно спостерігав за ростом і падінням свого колеги, іноді, можливо, злегка допомагаючи йому - як у рості, так і у падінні. Від 1997 року Волков міцно посідає неформальний пост головного фаворита Президента. На довиборах до Верховної Ради України влітку 1998 року Олександр Волков пройшов у Верховну Раду по 208 (Козелецькому) виборчому округу Чернігівської області. У березні 1998 року тут пробував свої сили один із приятелів Волкова - екс-прем'єр-міністр України Віталій Масол, однак зміг посісти лише четверте місце. Волков виявився більш вдалим гравцем: він практично сходу зумів обеззброїти своїх суперників і набрав майже 80% голосів. Згодом ряд аналітиків радили: уважно вивчайте виборчу кампанію Волкова, бо саме за цим, відпрацьованим у Козелецькому окрузі, сценарієм відбуватимуться згодом вибори Президента України. Одним із перших запитань, які задали журналісти Олександру Волкову після його обрання до Верховної Ради, було: "Чи станете ви членом фракції Народно-демократичної партії?". Волков відповів без особливих вагань: "З політичними імпотентами не бажаю мати нічого спільного". Стало зрозумілим, що ні Президенту, ні Волкову народні демократи більше не потрібні. Розмови про політичне структурування суспільства, про роль партій виявилися й надалі розмовами. Місце, яке у нормальному суспільстві займають партійні організації, зайняли олігархічні утворення, що поєднували у собі все - бізнес, політику, мас-медіа... Народно-демократична партія відгукнулася на образу по-філософськи: "Що кому болить, той про те і згадує". Розпочинається "холодна війна" між Народно-демократичною партією та Олександром Волковим, який, ставши народним депутатом, змінив і свій офіційний статус в оточенні Л.Кучми - з помічників став радником Президента. Ця війна показала, що окрема особа як репрезентант потужного олігархічного синдикату в Україні може важити більше, аніж кількасоттисячна партія. У грудні 1998 року йде зі своєї посади глава Адміністрації Президента України Євген Кушнарьов (за сумісництвом - заступник голови НДП). Порушується кримінальна справа проти сина голови НДП Анатолія Матвієнка. Починається активне розмивання фракції НДП у Верховній Раді. Дамоклів меч відставки навис над прем'єр-міністром Валерієм Пустовойтенком. Народних демократів за інерцією продовжують називати "партією влади", хоча насправді ініціативу перехопили інші політичні сили, не в останню чергу підсилені та організовані Олександром Волковим. Тактичний крок НДП - спроба публічного висунення вимог до Президента, на основі яких була би можливою підтримка кандидатури Леоніда Кучми на наступних президентських виборах - бажаного результату не дав: Президент рішуче заявив, що ні з ким не збирається укладати будь-які угоди.



Украинская баннерная сеть
ПЕРЕЙТИ К СТРАНИЦЕ: